ХВИЛИНКА СЛАВИ: ЛУЦЬКИЙ «БЕШКЕТНИК», ЯКИЙ ВІДКРИВАЄ ТАЛАНТИ

Героєм рубрики «Хвилинка слави»  став керівник зразкової театральної студії "Бешкетники", режисер театралізованих масових заходів та свят Палацу культури міста Луцька Вадим Хаїнський.
Одного разу молодий волинянин Вадим Хаїнський зрозумів, що виступати на сцені – значно цікавіше, ніж навчатися на маляра-штукатура. Тепер за плечима харизматичного хлопця – дві театральних освіти, десятки ролей у Волинському академічному обласному театрі ляльок та робота у Палаці культури.

А ще Вадим прославився як найяскравіший луцький «бешкетник»: чотири роки тому під його керівництвом запрацювала однойменна дитяча театральна студія при Палаці.

Як Вадим Хаїнський знаходить спільну мову з непосидючою малечею, чи любить привертати до себе увагу, та чому в училищі його прозвали «ангелом в кедах» – читайте в інтерв’ю з журналісткою  «Таблоїда Волині»  Аліною ХОЛБАН

Читати повне інтерв'ю                                                                                                                                                                                                                 

                                                                                                                                                                                                              

– Розкажи, як з’явилися «Бешкетники»?

– Раніше в Палаці культури міста Луцька був аматорський драматичний театр. Дітей навчали естрадному та навіть цирковому мистецтву. Куди це все зникло, думав я?

Згодом наш директор Юрій Войнаровський дозволив мені організувати театральний гурток, хоча тоді я вже пішов працювати актором в театр ляльок. Та Палац культури покидати не хотів. Я, можна сказати, почав навпомацки опановувати нову справу, шукати власні методики роботи з дітьми. За перший рік існування студії особливих результатів не було. На другий робота стала активнішою. Згодом сформувалася постійна команда дітей, з якими можна було влаштовувати відкриті заняття, ставити вистави. Поступово про нас почали дізнаватися, а потім присвоїли театральній студії звання зразкової.

– Скільки зараз дітей в театрі?

– Зараз у мене три групи: основна, якій, власне, дали звання зразкового колективу; старша, яка гарно зарекомендувала себе цього року; і підготовча, де займаються найменші діти.

– Скільки твоєму найменшому вихованцю?

– Найменший – це Миколка, наша зірка. Він потрапив до нас у чотири рочки.

Коли мама Миколки дзвонила та питала, чи можна його взяти у «Бешкетники», я сказав, що він ще занадто маленький, але вони можуть прийти та подивитися наше заняття. Як він прийшов, як розказав мені віршика… (посміхається). Сумнівів не було, що це талановита дитина.

Зараз Миколку вже знають у місті. Він частенько задіяний у наших виступах, бере участь у конкурсах. Нещодавно отримав перше місце на фестивалі «Україна єднає світ» та гран-прі у конкурсі «Талановиті діти України».

Не хочеться виділяти його одного, але він сам виділяється, на нього навіть рівняються інші діти. Головне, щоб він розвивався далі та не зазнавався. Моя справа – не відбити інтерес як у нього, так і в усіх талановитих «бешкетників». Запевняю, ви про нас ще почуєте!

– Діти – специфічна аудиторія. Як тобі вдається всіх зібрати до купи?

– Стараюся з кожним побудувати діалог. Насправді, театральні ігри, вправи та тренінги здружують дітей, і те, що у всіх різні інтереси – це чудово. Хтось хоче виступати, хтось – придумати костюм чи підібрати музику. Я навчаю їх, що театр – це місце, де дуже багато професій. Тому дозволяю дітям проявляти себе, висловлювати думку, долучатися до творчого процесу.

Я вірю, що в майбутньому хтось із вихованців обов'язково стане режисером, хтось артистом, художником, а хтось, зрештою, продовжить мою справу. Для мене ж головне, щоб малеча виросла творчою та корисною для суспільства. Я закликаю всіх батьків віддавати дітей до театральних та інших творчих студій. А «Бешкетники» завжди раді поповненню театральної родини.

– Назва студії у вас весела. Ти сам – бешкетник?

– Взагалі, я хотів її перейменувати, бо діти почали цим користуватися та вередувати – вони ж «бешкетники», можуть собі це дозволити (посміхається).

А сам я ніколи не був бешкетником. Хіба що в душі. Мені здається, я завжди був чемним хлопцем з невеличкими причудами.

– Це наслідок виховання?

– Ні, напевно, я такий від природи, але виховання мабуть теж лишило слід. Взагалі дитинство було дуже хороше та безтурботне. На велосипедах їздили, бігали купатися, грали, веселились. Все як має бути.

https://volyn.tabloyid.com/upload/news/1/2020-07/159377345313/3_hayinskii-2.jpg                                                                                                                                                                                            

 

– На скільки років відчуваєш себе зараз?

– Точно не на двадцять сім. Років на двадцять, певно. Насправді, мене складно відрізнити від моїх старших вихованців. Інші люди часто дивуються, що я – їхній керівник.

– Ти керуєш студією, даєш інтерв’ю, за плечима – робота в театрі. Чи відчуваєш себе відомим?

– До певного часу не відчував. Цьогоріч зрозумів, що мене трішки забагато та вирішив, що більше ніякої преси, треба зробити паузу. Та зрештою зрозумів: якщо запрошують, треба користуватися можливістю. Якщо не для себе, то хоча б заради «Бешкетників».

Я дуже скромна людина, принаймні намагаюся такою бути. Зрештою, «відомий» – це коли про тебе говорять інші. А вони можуть більше сказати, ніж ти сам.

Я працівник Палацу культури, тому моя головна ціль – розповідати про нашу діяльність і популяризувати «Бешкетників».

https://volyn.tabloyid.com/upload/news/1/2020-07/159377345313/13_hayinskii-12.jpg                                                                                                                                                                                         

Джерело