У Теремнівському будинку культури діє "Гончарна майстерня"

У Теремнівському будинку культури  особлива атмосфера, адже тут фенкціонує "Гончарна майстерня Миколи Шавули". Тихо лунає добра українська музика, крізь шибу на гончарний круг падає сонячне проміння, творячи чудернацькі світлотіні. На столі – рядочок готових до випалювання в печі виробів. На лаві поряд – заготовки з глини, у кутку – рукомийник. Тут нікуди не хочеться поспішати. Тут хочеться просто бути причетним до творення магії. Здається, що навіть час тут притишує ходу…

Микола каже, що гончарством захопився випадково. «Коли був на другому чи третьому курсі училища культури та мистецтв, завели нас на екскурсію в цех до гончарів, він тоді розташовувався в підвалі 25-ї школи, – пригадує майстер. – Це була велика майстерня, а в ній – біля десятка гончарних кругів. На них працювали понад десять гончарів. І це все крутиться, твориться… Мене тоді як накрило – досі не відпускає».

Чоловік зізнається, що йому насправді поталанило вчитися не в одного майстра, а в кількох. «Штука в тому, що кожен майстер якусь одну деталь робить по-своєму. І я міг брати від цих гончарів усе найкраще, – розповідає він. – Як тільки звільнявся якийсь гончарний круг, одразу ж за нього сідав. Це була найкраща школа для мене. Потім там і курсову робив, і дипломну. Ходив у майстерню після училища, замість училища».

Доки розмовляємо, Микола готує глину для майбутньої вази, яку з його допомогою створюватиме моя донька. Вона вже вбрана у робочий комбінезон і в передчутті магії нетерпеливо потирає руки.

«Залежно від того, який виріб будемо створювати, роблю заготовки. Не будь-яка глина для цієї справи годиться, вона має бути масна, пластична, – розповідає гончар. – Частину ми копаємо самі біля села Рокита Старовижівського району, глина там просто чудова, а частину купуємо – її привозять зі Слов’янська вже розфасованою».

Учениця вмощується за гончарним кругом, Микола його розганяє – і глина в їхніх руках оживає, набуває чудернацьких обрисів. Таке враження, що вона жива і дихає! Здається, що це легко й просто, проте глина слухається аж ніяк не всіх. «Із нею потрібно вміти домовлятися. Ну, в кожного майстра свій секрет», – загадково усміхається гончар, не припиняючи скеровувати руки учениці, аби майбутня ваза набувала потрібної форми.

«Виріб можна згончарити за 10-15-20 хвилин, але щоб довести до кінця, то знадобиться трохи часу, – провадить Микола. – Треба, щоб наша вазочка підсохла, потім декорувати, випалити в печі. Задля одного виробу ми печі не палимо, підзбируємо їх достатню кількість і тільки тоді всі разом випалюємо. Процес випалювання триває десь 12 годин, потім ще дві-три доби вироби охолоджуються».

Крім того, важлива енергетика, з якою берешся до роботи. «От, скажімо, гончар виготовляє горнята, як на конвеєрі, і прикидає, скільки яке буде коштувати, цілий стіл їх наробить. А інший згончарить одне-два-п’ять, але з душею, в задоволення. На перший погляд вони будуть майже ідентичні. Та покупець чомусь обере для себе саме горнятко другого майстра. Бо воно з душею зроблене», – каже гончар.

А в нашої вази вже є денце й вимальовуються стінки. Майстер радить учениці розслабити руки й лише злегка допомагати глині набувати потрібної форми, задаючи гончарному кругу потрібної швидкості. «А зараз мочи руки й ніжно обіймай ними свою вазу», – пояснює.

«Ваза, яку зараз гончаримо, буде чорного кольору, використаємо технологію задимлення, – веде далі майстер. – А якщо просто випалити, тоді буде руденька».

Тим часом наша ваза майже готова: пузатенька, схожа на якусь давню амфору, декорована чудернацьким візерунком, що його зробили за допомогою звичайного стека. Тепер їй треба добряче підсохнути, а потому – загартуватися в печі. «Як відчуття?» – запитую в доньки. «Нереальний кайф, навіть не очікувала, що біля глини можна так релаксувати», – зізнається вона.

Щоби бути гончарем, каже Микола Шавула, треба мати неабиякий терпець, бути посидючим і мати від природи плавність рухів. Часто трапляється так, що людина, в якої назбиралося чимало негативу, увесь його розгублює за гончарним кругом, стає спокійнішою, врівноваженішою. «Недарма ж гончарство використовують як елемент арттерапії, робота з глиною – то справжній релакс, – усміхається майстер. – Хто бував у мене на майстер-класах, часто телефонують і просяться прийти погончарити, бо треба позбутися негативу, забути про робочу рутину, зняти стрес. Дуже цікаво спостерігати за дітками, які гончарять. Замкнуті починають багато чого розповідати, відкриваються, а надто балакучі й непосидючі стають зосередженими».

Багато хто каже, що одноманітна робота з глиною – нудна. Проте Микола Шавула спростовує це. «Нудно може бути штампувати щось однакове, – каже він. – А тут же щоразу виходить щось інше. І хай навіть це будуть такі самі горнятка, насправді вони – різні».

Найбільше Микола любить виготовляти малесенькі глечики. Вони можуть бути елементом декору, а можна їх використовувати як ємність для ароматичних олій. А ще такі глечики мають попит у колекціонерів.

Замовників, зізнається гончар, за стільки років має чимало. Є й постійні клієнти, для яких важливо, щоби посуд був екологічно чистим. Тож замовляють у майстра горнята, глечики, тарілки різних форм і розмірів, турки. «До речі, кава, приготована саме в глиняній турці, якась ароматніша та має ліпший смак. Сама структура глини його покращує», – переконаний Микола. І з ним годі не погодитися.

Дуже часто творчій людині в якійсь одній царині – затісно. Таким є й Микола. Окрім гончарства, серед його захоплень – біотату, аквагрим, розпис мехенді. «А ще зараз вчуся робити справжні тату», – ділиться чоловік.

До слова, якщо ламаєте голову над оригінальним подарунком для когось – у Миколи Шавули є подарункові сертифікати на майстер-класи. І охочих погончарити, каже майстер, не бракує: приходять закохані, аби виготовити парні горнятка для кави, батьки приводять діток, а кілька разів було навіть, що наречена з дружками влаштовували дівич-вечір у гончарній майстерні!

Миколу Шавулу часто можна зустріти на різноманітних фестивалях, куди його запрошують із майстер-класами. «Запрошували на «Бандерштат», «Захід», «Княжий», «Підкамінь», якого, на жаль, нині не проводять, «Вудсток», їздимо й на дні міст, селищ. Бував я й на симпозіумі з гончарства у Чигирині. А в теплу пору року виношу отой фестивальний круг на вулицю – і гончаримо просто неба, тоді ще більше позитивних емоцій», – каже гончар. І додає, що мріє якось потрапити на славетний Сорочинський ярмарок.

Оксана ГОЛОВІЙ

Джерело